Детальніше
Дата публікації: 14.04.2024
Верховний суд України надав пояснення , як суд може вирішити долю неповнолітньої доньки військовослужбовця, засудженого до позбавлення волі за самовільне залишення місця служби, мати якої померла.
Військовослужбовця було засуджено до 4 років позбавлення волі за самовільне залишення місця служби. Верховний Суд пояснив, чи є вирішенням питання влаштування неповнолітньої дочки такого військовослужбовця, матір якої померла, ухвала суду про необхідність влаштування неповнолітньої дочки засудженого або встановлення над нею опіки, піклування, адресована райдержадміністрації. Відповідну справу №332/3278/22 Верховний Суд розглянув 19 лютого 2024 року.
Що вирішив суд першої інстанції
У березні 2022 року чоловіка призначено на посаду стрільця стрілецької роти. 16 червня 2022 року він самовільно залишив місце несення служби. 4 листопада 2022 року самостійно прибув до правоохоронного органу.
В судовому засіданні обвинувачений свою вину визнав в повному обсязі, у скоєному щиро розкаявся. Пояснив, що майже з перших днів збройної агресії рф боронить Україну. Наприкінці березня 2022 року мав вогнепальне осколкове поранення правого стегна. Після лікування продовжив військову службу. У подальшому, під час несення служби, погіршився стан поранення, яке потребувало хірургічного втручання. Був на лікарняному повторно. Мусив повернутися до частини 16 червня 2022 року.
Через збіг сімейних обставин (померла колишня дружина, планував оформити опіку малолітньої доньки від попереднього шлюбу на теперішню дружину, недоліковане поранення) не з`явився до місця несення служби, мав проблеми з алкоголем. Прийшовши до тями, добровільно звернувся до правоохоронних органів. Щиро кається у скоєному, просить дати шанс продовжити захищати Батьківщину.
Заводський районний суд Запоріжжя прийшов до висновку, що вина у дезертирстві, тобто самовільному залишенні місця служби з метою ухилення від військової служби, вчинене в умовах воєнного стану повністю доведена і його дії кваліфікував за ч. 4 ст. 408 КК, призначивши покарання у виді 5 років позбавлення волі.
Разом з тим, на підставі ст. 75 КК звільнив чоловіка від відбування покарання з випробуванням строком на два роки.
Обставиною, що пом`якшує покарання, відповідно до ст. 66 КК, суд визнав щире каяття.
Вирішуючи питання про міру покарання, суд враховував тяжкість вчиненого кримінального правопорушення, утримання малолітньої доньки від попереднього шлюбу та двох малолітніх дітей від нового шлюбу, стан здоров`я (поранення, пов`язане з проходженням військової служби).
Суд першої інстанції також зазначив, що відсутні перешкоди для застосування інституту звільнення від відбування покарання за формальними критеріями, що передбачені статтею 75 КК. Наведені судом пом`якшуючі покарання обставини і дані про особу винного є цілком сприятливими для прийняття такого рішення, зазначив районний суд.
Наведені міркування дають суду підстави дійти висновку про недоцільність застосування до обвинуваченого за вироком найбільш суворого заходу примусу, без надання особі можливості виправлення без ізоляції від суспільства.
Невжиття ж звільнення від покарання з випробуванням лише з мотивів тяжкості вчиненого злочину та суворості передбаченого за нього покарання є таким, що суперечить засадам кримінального провадження, які проголошують верховенство права, законність, справедливість» - вказано у вироку районного суду м. Запоріжжя.
Що вирішив апеляційний суд
Запорізький апеляційний суд скасував вирок першої інстанції у частині звільнення обвинуваченого від його відбування з випробуванням. Присудив реальне покарання – 4 роки позбавлення волі.
Суд першої інстанції належним чином не врахував, що захист Вітчизни, її суверенітету і територіальної цілісності є справою всього Українського народу та обов`язком громадян України - апеляційний суд.
«Колегія суддів вважає за необхідне зазначити, що суд, звільнивши обвинуваченого від відбування покарання з випробуванням і поклавши на нього, в тому числі, і обов`язок періодично з`являтися для реєстрації до уповноваженого органу з питань пробації за місцем його проживання, тим самим зробив можливим реалізувати обвинуваченому його мету вчинення злочину - ухилитись в подальшому від виконання ним свого конституційного обов`язку по захисту Вітчизни.
Звільнивши обвинуваченого від призначеного покарання за вчинення ним передбаченого ст.408 КК злочину, суд в такий спосіб фактично продемонстрував іншим особам, що в теперішній час здійснюють захист державного суверенітету і територіальної цілісності України, можливість і спосіб ухилення від виконання такого свого обов`язку, що в умовах воєнного стану становить особливу суспільну небезпеку» - зазначив Запорізький апеляційний суд.
Одночасно Запорізький апеляційний суд в ухвалі вказав на необхідність вирішити питання опіки над неповнолітньою донькою засудженого військовослужбовця, біологічна матір якої померла.
Тому апеляційний суд вирішив порушити перед районною адміністрацією Запорізької міської ради по Шевченківському району питання про необхідність влаштування неповнолітньої, або встановлення над нею опіки, піклування.
Що вирішив Верховний Суд
У касаційній скарзі захисник зазначає, що місцевий суд врахував наявність обставин, які пом`якшують покарання, та відсутність обставин, які обтяжують покарання. Водночас суд апеляційної інстанції залишив поза увагою те, що військовослужбовець самостійно виховував доньку 2017 року народження, на початку бойових дій добровільно вступив на військову службу та, призначаючи покарання, дійшов до безпідставного переконання про неможливість застосування ст. 75 КК.
Також, на думку захисника, апеляційний суд не вирішив питання стосовно неповнолітньої доньки, що ставить під загрозу її подальше існування.
Колегія суддів Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду дійшла таких висновків.
Зі змісту поданої касаційної скарги убачається, що захисник фактично порушує питання про недотримання судом апеляційної інстанцій визначених законом вимог, що стосуються призначення покарання і пов`язані із суддівським розсудом (дискреційними повноваженнями).
Згідно зі ст. 414 КПК невідповідним ступеню тяжкості кримінального правопорушення та особі обвинуваченого визнається таке покарання, яке хоч і не виходить за межі, встановлені відповідною частиною статті закону України про кримінальну відповідальність, але за своїм видом чи розміром є явно несправедливим через м`якість або через суворість.
Термін «явно несправедливе покарання» означає не будь-яку можливу відмінність в оцінці виду та розміру покарання з погляду суду апеляційної чи касаційної інстанції, а відмінність у такій оцінці принципового характеру. Це положення вказує на істотну диспропорцію, неадекватність між визначеним судом (хоча й у межах відповідної санкції статті), видом та розміром покарання й тим видом і розміром покарання, яке б мало бути призначено, з урахуванням обставин, які підлягають доказуванню, зокрема тих, що мають братися до уваги під час призначення покарання. Призначаючи покарання, апеляційний суд дотримався загальних засад, передбачених статтями 50, 65 КК України.
Так, апеляційний суд, ухвалюючи новий вирок в частині призначеного йому покарання, врахував, що обвинувачений вчинив дезертирство в умовах воєнного стану за наявності прямої загрози національній безпеці держави, коли від військовослужбовців особливо вимагається бути високо дисциплінованим та мати високу моральну та патріотичну свідомість. При цьому, обґрунтовуючи своє рішення суд зазначив, що обвинувачений більше чотирьох місяців не виконував свій обов`язок військової служби та конституційний обов`язок по захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності, що прямо впливає на боєздатність військових підрозділів та спроможність підрозділу виконувати бойові завдання. Крім того цей суд дійшов переконання, що місцевий суд, звільнивши обвинуваченого від відбування покарання з випробуванням і поклавши на нього, в тому числі, і обов`язок періодично з`являтися для реєстрації до уповноваженого органу з питань пробації за місцем його проживання, зробив можливим реалізувати обвинуваченому його мету вчинення злочину - ухилитись в подальшому від виконання ним свого конституційного обов`язку по захисту Вітчизни. Таким чином, звільнивши чоловіка від призначеного покарання за вчинення ним дезертирства, суд в такий спосіб фактично продемонстрував іншим особам, що в теперішній час здійснюють захист державного суверенітету і територіальної цілісності України, можливість і спосіб ухилення від виконання такого свого обов`язку, що в умовах воєнного стану становить особливу суспільну небезпеку.
Разом з тим, апеляційний суд, призначаючи покарання із застосування положень ст. 69 КК України, звернув увагу на те, що останній раніше не притягувався до кримінальної відповідальності, повністю визнав свою вину, щиро розкаявся у скоєному злочині, на спеціальних обліках у лікарів нарколога та психіатра не перебуває, має міцні соціальні зв`язки, одружений, має на утриманні малолітню дитину, під час проходження військової служби отримав поранення, нагороджений відзнакою МО України медаллю «За поранення», а також відсутність обставин, що обтяжують покарання.
Крім того, апеляційний суд також взяв до уваги те, що обвинувачений, вчинивши злочин, в подальшому усвідомив протиправність та помилковість своїх дій і добровільно з власної ініціативи прибув до правоохоронного органу.
Застосовуючи положення ст. 69 КК, суд апеляційної інстанції зазначив, що редакція ст.69 КК станом на день постановлення даного рішення суду виключає можливість її застосування при призначенні покарання за ст.408 КК України, проте вказаний злочин вчинено в червні 2022 року, тобто до внесення відповідних змін до ст. 69 КК в січні 2023 року. Тому, з огляду на положення ст. 5 КК, призначення покарання у цій справі із застосуванням ст. 69 КК узгоджується з нормами закону України про кримінальну відповідальність.
Погоджується з такими висновками апеляційного суду і колегія суддів ККС Верховного Суду.
Суд вважає, що призначене покарання не порушує загальних засад його призначення і відповідає принципам законності, індивідуалізації та справедливості, не виходить за межі дискреційних повноважень суду щодо призначення покарання. Тобто ВС не вбачає підстав уважати це покарання явно несправедливим через суворість.
Отже, призначене апеляційним судом покарання ґрунтується на положеннях статей 50 і 65 КК України, відповідає принципам справедливості, співмірності й індивідуалізації, є необхідним для виправлення засудженого та попередження вчинення ним нових злочинів.
Крім цього, з матеріалів справи вбачається, що апеляційний суд ухвалою від 18 травня 2023 року порушив перед районною адміністрацією Запорізької міської ради по Шевченківському району питання про необхідність влаштування неповнолітньої дочки засудженого або встановлення над нею опіки, піклування.
Відповідно до положень ч. 1 ст. 378 КПК за наявності в обвинуваченого неповнолітніх дітей, які залишилися без нагляду, непрацездатних батьків, баби, діда, прабаби, прадіда, які потребують матеріальної допомоги і залишилися без нагляду, суд зобов`язаний одночасно з ухваленням вироку порушити окремою ухвалою питання перед службою в справах дітей або відповідним органом опіки та піклування, органом соціального захисту населення про необхідність влаштування цих неповнолітніх, непрацездатних або встановлення над ними опіки чи піклування.
Таким чином, як зазначив Верховний Суд, апеляційний суд на виконання вимог ст. 378 КПК вирішив окремою ухвалою відповідні питання щодо неповнолітньої доньки.На переконання колегії суддів Верховного Суду, вирок апеляційного суду належним чином мотивовано, він відповідає вимогам статей 370 і 420 КПК, тому касаційну скаргу захисника слід залишити без задоволення, а оскаржене судове рішення – без зміни.
Отже, Верховний Суд залишив в силі реальне покарання у виді позбавлення волі на 4 роки.
Таким чином судами не враховано правовий аналіз ситуації, правовий висновок , аналіз ситуації адвокатом, висновок адвоката, всепереч Конститувції України.
